любов до казки, хоч і не завжди в цьому зізнаються. Чому ж люди так шанують казки?

- Мабуть, через те, що в казках є щось незвичайне, чарівне: добрі й лихі чаклуни, звірі, котрі вміють розмовляти, чарівні речі, дивовижні перетворення та неймовірні пригоди, - припустила Софійка.

- Усе це - звичайнісінькі вигадки! Того, про що йдеться в казках, насправді не буває, - мовив на те Сашко. - А хіба ж вигадки можуть насичувати душу?

- Вигадка, як сказав один поет, - то не брехня, - озвався Мудрий Папуга. - Вона може не гірше за правду «живити» душу людини. Найяскравішим свідченням цього є давня арабська казка про Шахразаду. Ця дівчина мала неабиякий хист до розповідання казок. І ось, потрапивши до палацу жорстокого царя на ймення Шахріяр, який мав наступного ж ранку її вбити, Шахразада почала так майстерно розповідати йому казки, що цар, захопившись, відклав страту. Спочатку - на день. Потім - на тиждень. Згодом - на рік. Так спливло кілька років. Тисячу та ще одну ніч розповідала Шахразада казки своєму повелителю. Тисячу та ще одну ніч, забувши про все на світі, слухав Шахразаду цар. Коли ж запас її казок вичерпався, він мовив: «О Шахразадо, звик я до тебе і не страчу тебе, нехай би ти не знала жодної іншої казки...» Ця казкова історія сповнена глибокого смислу. Вона свідчить не лише про те, що мистецтво оповідання казок інколи може навіть урятувати життя, а й про потребу людини у вигадці. Крім того, вона доводить, що казка здатна розчулити навіть най-жорстокіше серце... Чому ж казка має таку велику силу?

Мудрий Папуга спурхнув із Софійчиної руки і, вмостившись на плечі у Сашка, продовжив:

- Напевне тому, що захопливі фантастичні події в казці завжди поєднуються з вірою в найкращі риси людської вдачі та її спроможність перемогти будь-яке лихо, з вірою в те, що, хай там як, а нагороду кожного визначають його заслуги. Ця віра й надає казкам правдивості, мудрості та величезної сили, з якою вони впливають на людську душу. А ще казка є правдивою у зображенні людських почуттів - кохання та ненависті, радості та суму, співчуття та заздрощів, гордості та безпорадності.

За розмовою подорожні не помітили, як вийшли на Смарагдову галявину. «Смарагдовою» цю галявину назвали через те, що трава, яка на ній росла, виблискувала на сонці, немов тисячі розкиданих по землі смарагдів. Мандрівники зупинилися у затінку запашної липи.