Шуба й шапка на ній були із снігу - це була жінка, висока, струнка, сліпучо-біла. Це була Снігова Королева.

- Ми добре покаталися! - сказала вона. - Але ти зовсім змерз. Залазь у мою шубу!

І вона посадила хлопчика до себе в сани і загорнула своєю шубою. Кай ніби опустився в сніговий замет.

- Ти все ще мерзнеш? - спитала вона і поцілувала його в лоб.

О, поцілунок її був холодніший за кригу! Він пройняв його наскрізь, аж до серця, воно ж і без того було наполовину крижаним. Йому здалося, що от-от він умре. Та тільки одну мить - далі, навпаки, стало легше, Кай зовсім перестав мерзнути.

- Мої санки! Не забудь моїх санок! - було перше, про що він подумав і крикнув. Санки міцно прив'язали до спини однієї з білих курок, яка полетіла за великими саньми. Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і він забув і Герду, і бабусю, і всіх удома.

- Ну, більше я тебе не цілуватиму, - сказала вона, - бо інакше ти помреш!

Кай глянув на неї. Вона була така прекрасна! Розумнішого, чарівнішого обличчя він не міг собі уявити. Тепер вона не здавалася йому більше крижаною, як тоді, коли з'явилася за вікном і кивала йому. Тепер уже все в ній здавалось йому довершеністю. Він зовсім не боявся її. Він розказав їй, що знає всі чотири дії арифметики, навіть з дробами, знає, скільки в кожній країні квадратних миль і скільки жителів, а вона на все тільки усміхалась. Тоді йому здавалося, що насправді він знає досить мало, і Кай глянув угору в безмежний повітряний простір... Раптом Снігова Королева злетіла з ним на чорну хмару. Буря вила і стогнала, ніби співала старовинні пісні. Вони летіли над лісами та озерами, над морем і твердою землею. Під ними дули холодні вітри, вили вовки, над ними літали з криком чорні ворони, а високо вгорі світив місяць, великий та ясний. На нього дивися Кай усю довгу-довгу зимову ніч. Удень він спав коло ніг Снігової Королеви. (...)

Гірко плакала Герда, довідавшись про зникнення свого названого брата. Коли настала весна, вона взулася у новенькі червоні черевички

1, нікому нічого не сказавши, вирушила на пошуки. Так дівчинка опинилася на березі річки. Сподіваючись дізнатися, куди подівся Кай, вона подарувала річці свої черевички, але відповіді не дістала. Переправившись на протилежний берег, маленька мандрівниця потрапила до чарівного саду. Його хазяйка, стара добра чаклунка, теж нічого не знала про Кая. Герда вирішила продовжувати пошуки, однак старенькій дуже не хотілося з нею розставатися. Вдавшись до чародійства, чаклунка змусила дівчинку забути своє минуле. Вона також потурбувалася, аби із саду зникли усі троянди, адже ці квіти могли нагадати про Кая. Так минуло півроку. У чарівному саду завжди панувала весна - і Герда не помітила плину часу. Та одного