потім... Ось що! - вигукнула Багіра, скочивши з місця. - Іди мерщій у долину, до людських осель, і візьми там трохи Червоної Квітки, яку вони у себе розводять; коли настане той час, ти матимеш товариша, сильнішого навіть за мене чи Балу або тих із Зграї, хто любить тебе. Здобудь Червону Квітку!

Кажучи про Червону Квітку, Багіра мала на увазі вогонь. Але жодна істота в Джунглях не назве вогонь справжньою назвою. Всі вони відчувають перед ним смертельний жах і шукають сотні способів описати його.

- Червону Квітку? - повторив Мауглі. - Ту, що в присмерках зростає коло їхніх хатин? Я здобуду її.

- Оце вже говорить Людське дитинча! - з гордістю сказала Багіра. - Тож пам'ятай, що Квітка та росте в маленьких горщечках. Дістань її скоріше і тримай у себе до слушного часу.

- Гаразд! - сказав Мауглі. - Я іду. Але чи певна ти, моя Багіро, - він міцно обняв її за розкішну шию і пильно подивився у великі очі пантери, - чи певна ти, що все це Шер-Ханові підступи?

- Присягаюсь тобі поламаним замком, який звільнив мене, що я цілком того певна, Братику.

- Тоді і я присягаюсь тим биком, який мене викупив, що я повністю відплачу Шер-Ханові за це, відплачу йому з верхом! -сказав Мауглі і гайнув крізь гущавину.

- Це Людина, це вже справжня Людина! - промовила сама до себе Багіра, знову лягаючи на землю. - Ох, Шер-Хане! Ні одне полювання не принесе тобі стільки лиха, як те, що ти його розпочав десять років тому на оце маленьке Жабеня!

Мауглі біг лісом усе далі й далі, і серце його катало в грудях. До печери він прийшов уже тоді, коли над землею піднявся вечірній туман. Він зітхнув і озирнув долину. Вовченят не було вдома, але Мати Вовчиця з глибини печери почула, як він дихає, і здогадалася, що її Жабеня чимось стурбоване.

- Що сталося, синку? - спитала вона.

- Та все дурні Шер-Ханові балачки, - відповів він. - Сьогодні вночі я полюватиму на зораних полях.

І він подався поміж кущами до річки, що протікала глибоко в долині. Там він зупинився, бо почув виття Зграї на ловах, почув рев оленя, якого женуть вовки і який одчайдушно захищається. Потім до нього долинули злі, єхидні вигуки молодих вовків:

- Акело! Акело! Хай Самотній Вовк покаже свою силу! Дорогу Вожакові Зграї! Стрибай, Акело!

Самотній Вовк, очевидно, стрибнув, але схибив, бо Мауглі почув, як клацнули його зуби, а потім розляглося скавучання: Самбгур ударив Акелу передньою ногою.