- Геку, ніхто не змусить тебе проговоритися?

- Мене? Е, ні! Тільки тоді, коли я захочу, щоб цей диявол метис утопив мене в річці.

- Ну, тоді гаразд. Я так думаю, що ми можемо не боятися нічого, поки тримаємо язика за зубами. Але - поклянімося ще раз. Так буде надійніше.

- Згода.

І вони знову надзвичайно урочисто поклялися.

- А про що балакають, Геку? Я наслухався всячини.

- Про що балакають? Та все про одне - Меф Поттер, Меф Поттер, Меф Поттер та й годі. Мене аж у жар кидає. Хоч би кудись сховатися.

- Отаке й зі мною. По-моєму, він пропаща людина! Йому смерть! А тобі не буває його шкода... іноді?

- Дуже часто... так, дуже часто. Нетямуща він людина. Але ж він і зла нікому не робив. Нікому ніколи. Ловить собі рибку -заробляє, щоб випити. А потім швендяє... Та, Боже мій, адже ми всі такі. Принаймні більшість із нас. Але він дуже добрий: одного разу він дав мені піврибини, а сам голодний залишився. І частенько захищав мене та визволяв із біди!

- А мені він лагодив повітряних зміїв і прив'язував гачки до вудочок. Хотів би я, щоб ми допомогли йому втекти з в'язниці.

- Отакої! Як ми йому допоможемо, Томе? Та це й ні до чого. Він утече, а його спіймають.

- Так, спіймають, це правда. Але я прямо чути не можу, коли вони лають його казна-як, а він зовсім невинний.

- Я теж, Томе. Розумієш, я чув... говорять, що він найкро-вожерніший убивця в нашому штаті, і дивуються, як це його досі не повісили!

- Весь час отаке говорять. Я чув, казали, що коли суд його виправдає, то його повісять за законом Лінча.

- Так і зроблять, повісять.

Довго говорили хлопці, але розмова їх не заспокоїла. Коли смеркло, вони почали вештатися біля маленької самітньої в'язниці, мабуть, з невиразною надією на якесь диво, що розв'яже всі їхні труднощі. Але нічого не сталося: очевидно, ні ангели, ні добрі чарівниці не зацікавилися нещасним в'язнем.

Хлопці зробили так, як робили частенько й раніше: підійшли до ґрат і дали Поттерові трохи тютюну й кілька сірників. Він сидів на першому поверсі, вартових поблизу не було.

Його вдячність за такі подарунки й раніше бентежила їхню совість. А цього разу вона вразила їх ще дужче. Вони почували себе боягузами й останніми зрадниками, коли Поттер сказав їм:

- Дуже добрі ви до мене, хлопці, ніхто в цьому містечку не жаліє мене. Лише ви. І я не забуду цього, не забуду. Частенько