рить усе місто, їхній славі заздрять усі хлопці. Це найкраще! Заради цього варто було стати піратом!

Смеркало. Пароплав заходився коло своєї повсякденної роботи, зникли й човни. Пірати повернулися до табору. Вони неймовірно раділи, пишалися з почесної слави, яка їм випала. Їм було приємно, що вони завдали всьому місту стільки турбот.

Хлопці наловили риби, зварили вечерю й з'їли її, а потім почали міркувати, що тепер говорять і думають про них у містечку; при цьому вони малювали собі такі картини загального горя, на які їм дуже приємно було дивитися. Та коли вечірня тінь оповила їх, вони помалу перестали розмовляти й сиділи, журно дивлячись на вогонь, а думки їхні, очевидно, блукали далеко. Недавній запал угамувався. Том та Джо не могли не пригадати деяких близьких їм людей, яких навряд чи розвеселила така забавка. З'явилися сумніви. В обох на душі було неспокійно, обидва відчували себе нещасними й кілька разів мимоволі зітхали. Джо навіть насмілився спитати в товаришів, як вони поставляться до думки повернутися в цивілізований світ, - звичайно, не зараз, а...

Том почав кепкувати з нього. Гек, як людина бездомна, приєднався до Тома, і бідолашний Джо поспішив запевнити, що він пожартував. Джо був радий, коли йому пробачили, тільки ледь запідозрили, що він слабкодух і нудьгує за домівкою. Цього разу бунт був придушений у зародку. (...)

- Мешканці міста, — швидко заговорив Хронотопчик, -вирішили, що зниклі хлопчики загинули. Плакали рідні піратів, гірко сумувала й приятелька Тома Беккі...

Розділ сімнадцятий Пірати присутні на власному похороні

Зате не до веселощів було цього тихого суботнього вечора в містечку. Тітка Поллі, Мері, Сід і вся родина Гарперів зі скорботою та сльозами одяглися в жалобу. Незвичайна тиша запанувала в містечку, хоч там і завжди не дуже гамірно. Жителі сяк-так упорували свої повсякденні справи, мало говорили й часто зітхали. Навіть дітям суботній відпочинок був, здавалося, важкий. Ігри не ладились, діти непомітно зовсім відмовилися від них.

Надвечір Беккі Течер ходила самотня по шкільному дворі й почувала себе дуже нещасною. Ніщо не могло втішити її. Вона говорила собі:

- Хоч би в мене була його мідна кулька! А так нічого не лишилося на спогад про нього.