Беккі почала схлипувати. Проковтнувши сльози, вона спинилась і згадала:

- Це було саме тут... О, якби можна було повернути нашу зустріч, я не сказала б такого, я не сказала б такого нізащо в світі! Але його нема, і я ніколи, ніколи, ніколи не побачу його знову.

Ця думка зовсім зламала її, і вона пішла геть, заливаючись сльозами.

Потім прийшов цілий натовп хлопців та дівчат, шкільних товаришів Тома і Джо, і всі вони, дивлячись через паркан, тихо розмовляли (вони шанували загиблих) і пригадували, як Том робив те й те - востаннє, коли вони бачили його, і що сказав Джо, причому в кожному його слові вбачали зловісне пророкування. І кожний показував точнісінько те місце, де стояли загиблі хлопці, додаючи при цьому: «А я стояв ось так, як зараз стою, а він - як ти стоїш, зовсім близько, і він посміхнувся ось так, і мене щось пройняло - так раптом моторошно стало, розумієш? Ну, тоді я, звичайно, не знав, що воно означає, а тепер розумію».

Засперечалися про те, хто останній бачив хлопців живими; багато хто приписував собі цю сумну честь, причому слова їхні почасти заперечували зізнання інших свідків. Коли ж нарешті було з'ясовано, хто останній бачив покійних і говорив з ними, ці щасливці сповнилися пихи, а решта всі заздрісно дивилися на них. Один хлопчисько, не згадавши нічого кращого, гордо заявив:

- А Том Сойєр здорово відлупцював мене... одного разу!

Але ця спроба вкрити себе славою провалилася. Адже більшість хлопців могла сказати про себе те саме, тому лаври його були занадто дешеві. Школярі розійшлися, шанобливо пригадуючи загиблих героїв.

Наступного ранку, коли в недільній школі закінчилися уроки, замість звичайного дзвоника пролунали розмірені удари великого дзвона. День у неділю видався тихий, і це бемкання тіль-, ки доповнювало сумний настрій природи. Один по одному збиралися до церкви парафіяни, зупинялися на паперті, щоб пошепки побалакати про сумну подію. Але в церкві ніхто не перешіптувався, тишу порушувало тільки похмуре шелестіння суконь, коли жінки проходили на свої місця. Ніхто не міг пригадати, коли в маленькій церкві збиралося стільки народу. Нарешті запала сповнена чекання напружена тиша, і тут до церкви ввійшла тітка Поллі з Сідом та Мері, а за ними й родина Гарперів - усі одягнені в чорне. Присутні, в тому числі й старий священик, шанобливо встали і стояли доти, поки родичі загиблих не сіли на передню лаву. Потім знову запала тиша, її пору