Це приголомшило Тома, він знову замовк. Раптом він схопив товариша за руку:

- Тс-с!

- Що таке, Томе?

Обидва притулилися один до одного, серця в них затьохкали.

- Тс-с! Ось знову! Невже не чуєш?

- Я...

- О! Тепер і ти чуєш.

- Боже, Томе, вони йдуть! Йдуть вони! Що нам робити?

- Не знаю. Ти вважаєш, вони нас побачать?

- Ох, Томе, вони ж можуть бачити в темряві, як кішки. І чого я тільки поліз сюди!

- Ти не бійся... Може, вони нас не чіпатимуть. Ми ж нічого поганого не робимо. Коли ми сидітимемо тихо-тихо, вони, може, нас і не помітять.

- Спробую, Томе. Але я весь тремчу.

- Тс-с! Слухай!

Хлопці, ледве дихаючи, притулилися один до одного. Приглушені голоси долинали з протилежного кінця цвинтаря.

- Дивись! Глянь туди! - прошепотів Том. - Що це таке?

- Це диявольський вогонь! Ой, Томе, страшно!

У темряві з'явилися якісь невиразні постаті. Перед ними гойдався старовинний бляшаний ліхтар, розсипаючи по землі іскорки світла. Гекльберрі, тремтячи, прошепотів:

- Це, мабуть, чорти. Аж три! Томе, ми пропали. Ти вмієш молитися?

- Спробую. Але ти не бійся, вони нас не зачеплять. «Отче наш, іже єси...» - почав Том вечірню молитву.

- Тс-с!

- Що таке, Геку?

- Це люди! Принаймні один із них. У нього голос Мефа Поттера.

- Невже?

- Найправедніша правда. Лежи й не дихай. Він нас не помітить, бо, як завжди, п'яний. Я знаю.

- Гаразд. Я буду тихо. Ось вони стали. Щось шукають. Не можуть знайти. Ось знову йдуть сюди. Ач, як біжать. Знову ближче. Тепер далі. А зараз ідуть просто на нас. Слухай, Геку, я знаю голос другого: це індіанець Джо!

- Ну, звичайно, це клятий метис! Мабуть, краще, аби то були чорти. І чого їм тут треба, хотів би я знати?

Шепіт урвався, бо троє людей дійшли до могили й зупинилися неподалік від того місця, де сховалися хлопці.

- Ось тут, — сказав третій і підняв ліхтар, від чого світло впало на його обличчя. Це був молодий лікар Робінзон.