сонцем, було захоплююче й тривожно. Та незабаром перше вра-жєння ослабло, і всі заходилися пустувати. Тільки хтось запалював свічку, як усі гуртом кидалися на нього, починалася боротьба, власник свічки відважно захищався, але її вибивали з рук на землю й гасили. В темряві лунав регіт і гра починалася знову. Але всьому настає край. Процесія поволі втягувалася по крутому спуску в головну галерею. Тьмяно блимали вогники, освітлюючи стіни й скелі на висоту майже до того місця, де вони утворювали склепіння на висоті шістдесяти футів. Головний хід був завширшки футів вісім або десять, не більше. Через кожні кілька кроків від нього відгалужувалися ще вужчі ходи, бо печера Мак-Дугала - то величезний лабіринт покручених коридорів, що сходилися, розходилися, але ніде не мали виходу. Говорили, що цими заплутаними тріщинами та розколинами можна блукати дні й ночі і ніколи не знайти виходу. І скрізь одне і те саме - лабіринт під лабіринтом, без кінця. Жодна людина не знала як слід печери. То була неможлива річ. Більшість молодих людей вивчили тільки невелику частину її. Звичайно, ніхто не наважувався йти далі. Том Сойєр знав печеру не краще, ніж усі інші.

Процесія пройшла головною галереєю десь із три чверті милі, а потім пари й купки почали заходити в бічні ходи. Діти бігали по вузьких коридорах, несподівано зустрічали одне одного там, де коридори знову з'єднувалися. Так можна було загубитися на цілі півгодини, не виходячи за межі відомої частини печери.

Помалу мандрівники зграйками збиралися до виходу, захекані, веселі, вкриті з голови до ніг лоєм із свічок та глиною. На великий подив, побачили, що, гуляючи, ніхто не помітив, як пролетів час і наближається вечір. На пароплаві вже з півгодини дзвонили, скликаючи пасажирів. Усі були дуже задоволені весело проведеним днем. Коли переповнений цією дикою ватагою пароплав знову відчалив од берега й поплив річкою, ніхто, крім капітана, не шкодував за змарнованим часом.

Гек стояв уже на варті, коли вогні пароплава пропливли повз пристань. На пароплаві було тихо, бо вся юнь принишкла, як це буває з дуже натомленими людьми. Гек спершу здивувався, чому судно не зупиняється коло пристані, а потім він забув про нього й зосередив увагу на своєму.

Ніч ставала хмарною й темною. Пробило десяту. Завмер гуркіт екіпажів, гасли вогні, зникали останні перехожі. Містечко заснуло тихим сном, і маленький вартовий лишився сам віч-на-віч із тишею та привидами. Ось і одинадцяту пробило, в корчмі погасли вогні. Тепер усюди запанувала темрява. Довго, як здавалося йому, чекав Гек, але ніного не сталося, в його ду