шу закрався сумнів. Навіщо все це? Справді, навіщо? Чи не краще махнути на все рукою й піти спати?

Раптом він почув якийсь шерех і миттю насторожився. Двері, що виходили в провулок, легенько прочинилися. Гек підскочив до рогу цегляного складу. За мить повз нього пройшло двоє людей, один із них ніби тримав щось під рукою. Напевне, скринька! Отже, вони кудись переносять скарб! Що ж тепер робити? Покликати Тома? Це зовсім безглуздо: вони за цей час підуть геть разом із скринькою, а потім їх ніколи не можна буде знайти. Ні, він стежитиме за ними, в таку темряву вони його не помітять. Гек вийшов із засідки й тихо, мов кішка, подався за волоцюгами, тримаючись так, щоб вони не помітили його.

Спочатку ті двоє йшли вулицею вздовж річки, вони минули три квартали, потім повернули ліворуч, перейшли вулицю й попрямували навпростець, поки не дійшли до стежки, що вела на пагорок, де стояв будинок удови. Цією стежкою вони й стали видиратися. Обминули будинок старого валлійця, що стояв на півдорозі до будинку вдови, і підіймалися далі вгору. «Отже, -міркував Гек, — вони хочуть закопати гроші в старій каменоломні». Але біля каменоломні незнайомці навіть не зупинилися. Вони йшли все вище вгору, потім звернули на вузьку стежку між високими кущами і зникли в темряві. Гек підійшов ближче, бо інакше він ніяк не міг їх бачити. Хлопець пробіг трохи і спинився, боячись, що занадто поспішає. Ступив ще два-три кроки й зовсім став. Прислухався - ніде ні звуку. Тільки чути, як тьохкає його серце. На пагорку моторошно закричала сова, але кроків не чутно. О небо, невже все пропало? Гек уже хотів був тікати, коли хтось кашлянув майже поруч.

У Гека, як йому здалося, серце ледь не вискочило з грудей, але він подолав страх і лишився на місці, тремтячи всім тілом, ніби на нього одразу напали всі дванадцять пропасниць. Від переляку хлопець мало не впав на землю. Місце було знайоме: виявилось, він стоїть біля паркану, що оточував маєток вдови Дуглас, за п'ять кроків від перелазу.

«Чудово, - подумав Гек, - хай закопують тут, принаймні неважко буде знайти».

І ось почувся тихий голос, голос індіанця Джо:

- Чорт би її забрав! У неї, здається, гості. Там світиться, хоч уже й пізно.

- Я щось не бачу світла.

Це був голос того чужинця, якого вони бачили в зачарованому будинку. У Гека серце захололо від жаху: так ось кому вони думали помститися! Перше, що йому спало на думку, - щодуху дременути. Але потім пригадав, що вдова Дуглас не раз добре