цувати ногою якийсь виступець, щоб упертися в нього. Але гра захопила дітей, їм здавалося, що вони ніколи ще не гралися так цікаво. Вчителька лежала на траві, читала книжку й тільки час від часу позирала на дітей.

- Зроду не бачила такого шаленого страховиська, - промурмотіла вчителька сама до себе.

І, мабуть, вона казала правду. Бо страховисько вистрибувало, верещало, ловило по троє-четверо дітей, перекидало їх собі через плече й несло до своєї печери. Коли треба було, воно спритно, як мавпа, видиралося на найвищі дерева, перескакувало з гілки на гілку або й сідало на коня і гналося за здобиччю. А коли наздоганяло дітей, то схилялося із сідла, ловило їх на бігу, клало впоперек коня і, мов вітер, мчало до печери, вигукуючи:

- Зараз я зварю тебе на обід!

Дітям було так весело, що вони й не думали кінчати гру. Але раптом запала тиша, і коли Томмі й Аніка прибігли до печери глянути, що сталося, вони побачили, що страховисько сидить на камені й засмучено дивиться на щось у долоні.

- Гляньте, воно здохло, зовсім мертве, - мовило страховисько.

На долоні лежало мертве пташеня. Воно, мабуть, випало з

гнізда і вбилося.

- Бідне, - пожаліла пташеня Аніка.

Страховисько кивнуло головою,

- Ти що, плачеш, Пеппі? - раптом запитав Томмі.

- Я? - обурилася Пеппі. - Та я ніколи не плачу!

- А чого в тебе червоні очі? - не здавався Томмі.

- У мене червоні очі? - Пеппі позичила в пана Нільсона люстерко й глянула на себе. - І де, по-твоєму, червоні очі? Видно, що ти не був зі мною і моїм татом у Батавії. Там в одного чоловіка були такі червоні очі, що поліція заборонила йому виходити на вулицю.

- Чому? - здивувався Томмі.

- Тому що на перехресті всі думали, ніби то - червоне світло, і весь транспорт зупинявся. А ти кажеш, що в мене червоні очі! Та й чого плакати через пташеня, - докінчила Пеппі.

- Ти, страховисько дурне, спробуй-но спіймай мене! - загукали діти, підбігаючи до печери.

Страховисько обережно поклало пташеня на м'який мох.

- Якби я могла оживити тебе! - сказало воно й зітхнуло. Потім дико верескнуло й кинулося на дітей: - Зараз я тебе зварю на обід!

А діти з веселим криком сипнули між кущі.

У тому класі була одна дівчинка, на ім'я Улла, що мешкала неподалік від лісу. І Уллина мама дозволила їй запросити до