А красу цього спокою він передає за допомогою художніх означень: «тихие долиньї», «свежая мгла». Такі означення називають епітетами.

- А чим вони відрізняються від звичайних прикметників? -вирішила з'ясувати Софійка.

- Тим, що мають образне забарвлення, - пояснив Мудрий Папуга. - Звичайний прикметник «нехудожньо» характеризує явище, виокремлюючи його з-поміж подібних. Наприклад, у словосполученні «жовте листя» прикметник «жовтий» лише вказує на те, чим це листя відрізняється від іншого (скажімо, «зеленого»), і жодних ознак поетичності в ньому немає. Однак якщо ми замінимо прикметник «жовте» на «золоте», то наше листя відразу ж почне вигравати поетичними барвами. Отже, епітет надає образу художньої виразності, яскравості та емоційності.

- Зрозуміло, - озвалася Софійка.

- Тепер зосередимося на вірші І.Ф. Анненського, - продовжив Мудрий Папуга. - Якщо ви прочитаєте цю поезію повільно й виразно, то почуєте, що в ній кілька разів повторюються шиплячі приголосні ж, ч, ш, - поет ніби прагне відтворити нічний шепіт природи. Цей художній прийом має красномовну назву -звукопис. Часто поети вдаються до звукопису для того, аби наблизити звучання свого твору до звуків природи (наприклад, ударів грому, завивання віхоли, накрапування дощу тощо).

- Дивно, що навколо маленької пейзажної замальовки може відбуватися така тривала розмова, - зауважив Сашко.

- Нічого дивного тут немає, - заперечив їжак. - У моїй колекції, між іншим, є зовсім крихітні пейзажі, які потребують ще тривалішої розмови, бо спонукають читача до неспішного споглядання й обдумування зображеної в них картини. Наприклад, японські хоку складаються лише з кількох рядків, а містять у собі змістовні узагальнення щодо життя природи та людини.

- А як це виходить? - зацікавилася Софійка.

- Зараз усе побачите самі! загадково відповів Їжак.

- Так-так, - заметушився Мудрий Папуга, - тільки спочатку я повинен дати деякі пояснення щодо цих віршів та їхніх авторів. Запрошую на мій сьомий урок!