- Чуєш, Томе! Томе! Що сталося, Томе?

І Сід схопився за брата, тривожно заглядаючи йому в лице.

Том простогнав:

- Ой не треба, Сіде! Не чіпай мене!

- Та що ж сталося, Томе? Я піду покличу тітку.

- Ні, не треба. Це минеться, мабуть. Не клич нікого.

- Але треба покликати. Та не стогни так, Томе, це жахливо! Давно це з тобою?

- Кілька годин. Ох! Ой не смикай мене так, Сіде! Ти мене вб'єш.

- Томе, чому ти мене раніше не збудив? Ой Томе, не треба. В мене мороз по шкірі йде, коли ти кричиш. Томе, що сталося?

- Я тобі все прощаю, Сіде!.. (Стогін.) Усе, що ти мені зробив. Коли мене не буде серед живих.

- Ой Томе, невже ти помираєш? Не треба, Томе. О, не треба! Може...

- Я прощаю всім, Сіде. (Стогін.) Так їм і скажи, Сіде. Мою раму од віконця і моє однооке кошеня віддай тій дівчині, що недавно приїхала до містечка, і скажи їй...

Але Сід уже схопив одяг і вибіг за двері. Том тепер справді страждав - так чудово працювала його уява, і зойки лунали цілком природно.

Сід мчав сходами і кричав:

- Ой, тітко Поллі, йдіть швидше! Наш Том помирає!

- Помирає?

- Так! Так! Чому ж ви не йдете? Ідіть мерщій!

- Дурниці! Не вірю!

Однак вона щодуху помчала нагору. Сід і Мері - за нею. Обличчя в неї зблідло, губи тремтіли. Добігши до Томового ліжка, вона ледве спромоглася вимовити:

- Томе! Томе! Що з тобою?

- Ох, тітко, я...

- Що з тобою, дитинко?

- Ох, тітко, в мене гангрена на пальці.

Старенька впала на стілець і заплакала. Від цього їй полегшало, і вона сказала:

- Томе, як ти мене налякав! А тепер покинь дурниці, і щоб більше цього не було!

Зойки припинилися, палець миттю перестав боліти.

Хлопець відчував, що пошився в дурні, і почав пояснювати:

- Тітко Поллі, мені здавалося, що палець у мене зовсім змертвів, бо він так болів, що я навіть забув про зуба.

- Про зуба? Невже? А що таке з зубом?

- Один зуб у мене хитається і страшенно болить.