Дочка, позирнувши на Королеву, виймає з кишені каблучку.

Пасербиця. Моя! Другої такої і на світі нема!

Баба. Ой донечко! Навіщо ж ти чужу каблучку заховала?

Дочка. Самі ж казали - в кишеню поклади, коли на палець не лізе!

Усі сміються.

Королева. Гарна каблучка. Кращої і в мене, мабуть, нема. (До Пасербиці.) Ну, що ж, бери її, якщо вона твоя.

Пасербиця. От спасибі! Яка ж я рада, аж слів не знайду... (Простягає руку.)

Королева. Ні, зажди. Каблучку я тобі віддам, але спочатку скажи мені, де ти знайшла проліски?

Пасербиця (відступаючи). Не питайте мене про це.

Королева. Чого ж це так?

Пасербиця. Того, що я не відповім.

Королева. Не відповіси? Мені? Та чи ти розумієш, що я королева і що я бажаю збирати проліски. Це мої проліски. Вони ростуть у моєму королівстві, в моєму лісі, на моїй землі! (Тупає ногою.) А я досі не знаю, де вони ростуть. Ну, кажи, де! Не хочеш казати? Подумай. Я можу тебе нагородити, а можу й покарати!

Баба. Та ти що, смерті не боїшся? Не жаль тобі помирати через проліски, через зілля погане?

Пасербиця. Ви б мене вчора про це спитали, коли в мороз та віхолу вночі посилали в ліс проліски збирати. Самі ж ви вдома сиділи, а я від смерті недалечко була.

Королева. Ах, он воно що! Мабуть, вчора вночі ти дуже налякалася в лісі, тому й тепер іти боїшся. Та ти не бійся! Мої солдати перед нами шлях прочищатимуть, а коли стемніє, я накажу їм світити нам ліхтарями та смолоскипами. Ми швидко доїдемо. їхати - це не те, що пішки йти.

Пасербиця. Я й сама те знаю. Та тільки не поїдете ви тою стежкою, що я нею вчора йшла. Обіцяла я нікому стежки туди не показувати і не покажу.

Королева. Кому обіцяла?

Пасербиця. Не дозволено мені відповідати.

Канцлер. Це нечувано!

Гофмейстерина. Яке зухвальство!

Королівський прокурор. Образа величності!

Баба. І справді образа. А які ж ми від неї образи терпимо, і казати нема чого!

Королева. Зніміть з неї шубу й хустку!

Дочка. Хай мерзне!

Баба. Так їй і треба!