Східний посол. В нашій країні таким спортом займаються невільники!

Королева. Он як? Значить, вони ніколи не мерзнуть?

Східний посол. Ніколи, ваша величносте. З чого б їм мерзнути? У нас завжди спека.

Королева. І снігу у вас нема?

Східний посол. Є на найвищій горі. Тільки ми туди ніколи не ходимо. Навіщо нам ходити?

Королева. То чого ж ви не копаєте? Вдома вам ніколи вже не пощастить цим займатися!

Усі мовчки копають. Королева скидає хутряну верхню накидку, за нею скидають і всі інші. Копають.

Ух, упріла!

Усі від здивування опускають лопати.

Хіба я не так сказала?

Професор. Ні, ви сказали цілком правильно, ваша величносте, але насмілюсь зауважити, що вислів цей не зовсім шляхетний, а, так би мовити, народний.

Королева. Ну то й що, королева повинна знати мову свого народу! (Кидає лопату.) Мені набридло копати.

Усі з полегшенням встромляють лопати в сніг.

(До Начальника королівської варти.) Де ж ваші проліски? Ви, здається, хочете, щоб я перекопала весь сніг?

Начальник королівської варти. Якщо це буде вгодно вашій величності!

Королева. Мені невгодно більш ні копати, ні чекати. Куди поділися ці жінки, що повинні нам показати дорогу?

Королівський прокурор. Я побоююсь, ваша величносте, що ці злочинниці обдурили варту й зникли.

Королева. Ви відповідаєте за них головою, начальнику королівської варти... Якщо їх не буде тут за хвилину...

Дзенькіт дзвіночка. Іржання коней. Вигук візника: «Стій!» Входять Баба й Дочка. За ними Пасербиця. Обабіч варта. Коли дівчина проходить повз Старого солдата, він дивиться на неї здивовано, потім віддає їй честь. Дівчина киває йому головою.

Начальник королівської варти. Вони тут, ваша величносте!

Королева. Нарешті!

Баба. Ось вона, моя пасербиця, ваша величносте. Привезли ми її, не звольте гніватись.

Королева. Так оце й є ваше лісове звірятко? Ану, підійди ближче, підійди, не бійся.