З Пасербиці знімають шубу й хустку. Вона залишається в самому платтячку і подертій хустині.

Канцлер. Ваша величносте, а чи не пора вже нам повертатись до палацу?

Начальник королівської варти. Незабаром стемніє, ваша величносте. І мороз все дужчає.

Гофмейстерина. Я побоююсь, що ви застудитеся, ваша величносте. Та й я теж. (Кахикає.)

Під час цієї розмови Старий солдат непомітно накидає на Пасербицю свій солдатський плащ.

Королева. Ні, ми ще будемо сьогодні збирати в лісі квітневі проліски. От пройме її мороз, вона й скаже, де вони ростуть. Ну, що, холодно тобі?

Пасербиця. Ще ні, ваша величносте!

Королева (оглянувшись на Пасербицю). Хто ж це на неї плащ накинув? Кажіть! (Мовчанка.) Мабуть, на неї плащі самі з неба падають! (Оглядається й бачить Солдата без цлаща.) Ага, бачу. Підійди-но сюди. Це ти віддав їй свого плаща?

Старий солдат. Я, ваша величносте.

Королева. Як же ти насмілився?

Старий солдат. Та мені, ваша величносте, знову парко стало. Упрів, як-то кажуть у нас в простолюдді. А плаща дівати нікуди...

Королева. Гляди, щоб тобі зовсім парко не стало. (Пасербиці.) Віддай зараз же йому плащ і кажи, де проліски. Скажеш? Ні? Ну, гляди - ось твоя каблучка! Не матимеш ти її. Зараз я кину її в воду, в ополонку. Шкода? Мені й самій шкода, та нічого не вдієш. Кажи швидше. Раз... два... три! (Замахується й кидає.)

Пасербиця (затуливши руками обличчя). Каблучка моя! (Плаче.)

Королева. Ти гадаєш, я кинула? Ні, от вона ще тут, в моїй руці. Скажи лише, де проліски, і бери свою каблучку. Ми наберемо тільки один кошик і зразу ж поїдемо до міста. Я звелю тебе закутати в найтеплішу шубку, посаджу тебе в свої санки поруч із собою, повезу тебе до палацу... Ну, ще опиратимешся? Вибирай: скажеш - віддам каблучку, мовчатимеш - кину в ополонку, аж на дно!.. Ну, як?

Хвилинна мовчанка.

Пасербиця. Кидайте!

Королева. Он як? Гаразд! Я кину в ополонку й каблучку твою, та й тебе разом з нею... Хапайте її! (Зрозмаху кидає каблучку в воду.)

Пасербиця (рвонувшись уперед - до ополонки).