Королева (цокочучи зубами від холоду). Що ти таке кажеш?

Солдат. Вибачайте, ваша величносте, до слова припало. Та ви грійтесь, бо ви ж зуб із зубом не зведете. Зогріємося трохи й далі поїдемо потихесеньку... (Обертається й бачить білих коней з саньми.) Ох, коні ж які знамениті! І в королівській стайні я таких не бачив. Чиї ж це?

Січень (показуючи на Пасербицю). Ось хазяйка сидить!

Солдат. Маю честь поздоровити з покупкою!

Пасербиця. Не покупка це - подарунок.

Солдат. Воно ще й краще. Дешевше дісталося - дорожче буде.

Собаки кидаються на коней і гавкають на них.

Цитьте, звірюки! На місце! Допіру в собачу шкуру влізли, а вже на коней кидаються!

Пасербиця. Та й як же гавкають сердито! Наче лаються, тільки слів не розібрати. Чи то здається мені, ніби я вже чула десь це гавкання, а де саме - не згадаю.

Січень. Може, й чула.

Солдат. Ще б пак не чули! Вони ж з вами либонь в однім домі жили.

Пасербиця. У нас собак не було.

Солдат. Та ви придивіться краще, добродійко. Чи не впізнаєте?

Собаки відвертають від Пасербиці голови.

Пасербиця (сплеснувши руками). Ах! Не може бути.

Солдат. Може, й не може, а так воно й є.

Рудий собака скавучить, підходить до Пасербиці й лащиться до неї. Чорний намагається лизнути руку.

Королева. Бережись - вкусять! Собаки лягають на землю, вимахують хвостами, качаються по землі.

Пасербиця. Ні, видно, тепер вони ласкаві стали. (До місяців.) Невже ж їм отак аж до смерті собаками й бути?

Січень. Навіщо? Хай вони в тебе три роки поживуть, дім та двір стережуть. А за три роки, якщо стануть вони смирніші, приведи їх під Новий рік сюди. Зніму я з них собачі шкури.

Професор. А що, як вони й за три роки не виправляться?

Січень. Тоді за шість років.

Лютий. Або за дев'ять.

Солдат. Та собачий вік недовгий. Гай-гай, тітки, не носити вже вам, мабуть, спідниць та хусточок, не ходити вже на двох ногах!